Новорічний мюзикл "Малиновий пінжак" | 11 клас

ЗАРОДЖЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Дисидент — інакодумець, розуміється як «людина яка протестує», не згодна з панівною релігією, ідеологією, яка виступає за свої права вільно обирати ідеологію, віру.

Це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння інтелігенції офіційній ідеології та політиці.

Правозахисник (синонім до слова «дисидент») — людина, яка бореться за громадські, релігійні й національні права.

Дисидентський рух виник у середині 50-х років як форма протесту проти дії партійно-державного режиму, проти порушення ним Конституції.

Характеристика дисидентського руху

кінця 50-х — початку 60-х років

1. Він був нечисленним і неорганізованим.

2. Коло його було обмеженим і вузьким.

3. Дисиденти закликали не до збройної боротьби, а до інтелектуальної.

4. Сподівався на «поліпшення», «вдосконалення», демократизацію чинної системи.

5. Критично ставився до комуністичного режиму.

6. Рух поширювався по всій території України, був загальноукраїнським.

7. Охопив різні верстви та прошарки населення (інтелігенцію, частину робітників, інженерів, частину студентської молоді, деяких релігійних діячів).

8. Йому було притаманне зростання інтересу до культури українського  народу, до його минулого, до культури країн Заходу.

9. Мав національно-демократичне забарвлення.

Пояснення, хто такі дисиденти за соціалізму, подав І. Світличний у роботі «Українська інтелігенція»: «... це послідовна, чітко спрямована, а часто й стихійна світоглядність людей, не сумісна (повністю чи частково) з офіційно проголошеною комуністичною ідеологією, а також розбудованою на основі цієї ідеології політичною системою однопартійної тоталітарної диктатури панівної імперської нації і веденою нею політикою...».

Причини появи опозиційного (дисидентського) руху

Внутрішні передумови

1. Поліпшення внутрішньополітичного клімату, лібералізація режиму та часткова його демократизація за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби.

2. Проведення десталінізації у країні.

3. Пом’якшення цензури та поява багатьох творів, які раніше було заборонено.

4. Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи, що спричинило супротив опозиції.

5. Посилилися контакти української інтелігенції з закордонними культурними та науковими центрами.

Внутрішні причини

1. Бездержавний статус України.

2. Панування партійно-радянської тоталітарної системи та монопольної влади партійної верхівки СРСР.

3. Постійні утиски та обмеження національного й культурно-духовного життя.

4. Нищення пам’яток історії та культури українського народу.

5. Політика русифікації всіх сфер життя в Україні.

6. Підкорення інтересів особи інтересам колективу, інтересам тоталітарної держави.

7. Національно-культурна діяльність «шістдесятників».

8. Активізація духовного життя суспільства.

9. Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини.

Зовнішні фактори, що сприяли формуванню опозиційних настроїв

1. Прийняття Декларації прав людини (1948 р.) спричинило розвиток правозахисного руху в світі.

2. Посилення правозахисного руху в Україні.

3. Антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині).

4. Розпад світової колоніальної системи.

Мета дисидентського руху

• Боротьба проти колоніальної політики центру та проти імперського диктату.

• Демократизація суспільно-політичного життя.

• Захист прав людини.

• Вільний розвиток української мови, культури, правдиве зображення історії.

• Боротьба проти русифікації всіх сфер життя.

• Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого народу без всяких перекручень і неправди.

Основні течії опозиційного руху 60-х років

1. Самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп).

2. Національно-культурницька (рух «шістдесятників»). Обґрунтовували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, його мови, традицій, правдивого висвітлення історичного минулого. Виступали проти нищення пам’яток історії та культури, проти переслідування за переконання, чинили опір русифікації).

3. Правозахисна.

Вимагали дотримання конституції та законів, обстоювали ідеї гуманізму й демократії, особистої та національної свободи, прав людини.

4. Релігійна (за свободу совісті).

Виступали проти релігійних утисків, переслідувань за релігійні переконання, проти нищення церковних храмів.

Дисидентські організації в Україні

1. Об’єднана партія визволення України (1953-1958 рр.)

Діяла в Івано-Франківську. До суду в 1959 р. було притягнуто 10 осіб, головно молодих робітників (Богдана Германюка, Ярему Ткачука, Богдана Тимкіна, Івана Струтинського, Миколу Юрчика та інших). Їх було засуджено до 7-10 років тюрми.

2. Реалістичний демократичний гурток демократів (1956 р.) Заснований на Донбасі на чолі з Є. Доніченком. Члени гуртка планували створити мережу нелегальних осередків, що згодом об’єднаються в демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС. Виступали за проведення в майбутньому вільних виборів, які сприятимуть зміні суспільного ладу в СРСР. Члени гуртка розповсюджували у містах Донбасу листівки з пропагандою своїх ідей, випускали часопис «Свободне слово».

3. Український національний комітет (УНК)

Діяв у 1957-1962 рр. у Львові на чолі з Богданом Грициною. У програмі організації передбачалося готувати свідомих людей — пропагандистів, посилати їх у Велику Україну і відроджувати українську націю.

У лісі під Львовом почали будувати таємну друкарню. Богдана Грицину та Івана Коваля було засуджено до розстрілу, інші одержали від 5 до 15 років таборів.

4. Український національний фронт (УНФ) (1964-1967 рр.)

У складі організації було понад 150 осіб із Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської та деяких інших областей України. Методом боротьби було визначено агітацію за вихід України зі складу СРСР.

5. Створення у Львові 1958 р. Української робітничо-селянської спілки, проект програми якої написав Левко Лук’яненко (існувала у 1958-1961рр.).

У складі Спілки були: партійний працівник С. Вірун, завідувач юридичної консультації І. Кандиба, завідувач сільського клубу В.Луцьків та інші. Спілка об’єднувача близько 30 членів.

6 листопада 1960 р. на зборах п’яти членів спілки було розглянуто проект програми та завдання організації.

Наступне засідання призначено на 22 січня 1961 р. Спілка мала намір перетворитися на партію, але перед її другим засіданням 20 січня 1961 року було заарештовано керівників, а організацію розгромлено.

У проекті програми Спілки піддавалися критиці політики партії та уряду часів голодомору 1932-1933 рр., засуджувалися репресії 30-х років у східних областях України, вказувалося на тяжкий соціальний, політичний і культурний гніт селян, на обмеження прав профспілок, обмеження суверенітету України. Критиці піддавалася національна політика в Україні, політика русифікації.

Завдання Спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною демократичною державою.

Влада переслідувала дисидентські організації.

У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Л. Лук’яненка було засуджено до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І.Кандиба та інші.

У 1961-1965 рр. проведено судові процеси проти активних членів дисидентських організацій.

Відповіддю на арешти стала стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», написана 1965 р., в якій автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтелігенції, засудив політику ігнорування національних прав українського народу, піддав критиці національну політику КПРС.