Вальс 11 класса | 2016 год

Проблемне питання

1. Релігійний ренесанс в Україні. Релігійне життя в Україні. 
2. Митрополит А. Шептицький в свій час писав, що розподіл українців за конфесійними ознаками «приведе народ до нової руйнації, якщо представники українських церков не знайдуть спосіб об’єднання».                               Чи є слова А. Шептицького актуальними сьогодні і в чому полягають суперечності  релігійного життя?

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали:

• відродження релігійного життя, 
• виникнення значної кількості релігійних общин, 
• реставрація та відновлення функціонування давніх, 
• спорудження нових храмів, 
• збільшення набору до духовних закладів освіти.

Це було зумовлено такими чинниками: 

• зняттям заборон на релігійне життя, 
• забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; 
• загостренням суспільних проблем; 
• частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; 
• різновекторними пошуками духовної опори в житті; 
• поверненням до споконвічних духовних цінностей.

Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. 

Водночас у духовній сфері існують і серйозні проблеми. Однією з найболючиших є глибокий розкол у православ'ї, яке в Україні поділене на три конфесії:

— Українська православна церква Московського патріархату;

— Українська православна церква Київського патріархату;

— Українська автокефальна православна церква.

Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях.

Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.

Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.

Особливостями релігійного життя України є:

• порівняно високий рівень релігійної активності населення
• територіальна нерівномірність поширення релігії (тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя);
• активний перехід віруючих із одних конфесій в інші.

Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.

Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси:

— помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті;

— посилення релігійності населення;

— швидке збільшення кількості релігійних громад;

— поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

— глибокий розкол у православ'ї;

— політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;

— територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;

— відродження та активізація діяльності церков національних меншин;

— поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

Роблячи висновок, можу сказати, що, на мою думку, слова Андрія Шептицького є актуальними сьогодні, однак навряд чи цю проблему можна буде вирішити. Адже гововні суперечності й проблеми полягають у тому, що нині церква є дуже політизованою, а також у тому, що нині існує велика кількість нетрадиційних релігійних організацій.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА: ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРАПодія у цифрах, датах, персоналіях

Деякі питання, які виникли ще в часи Чорнобильської катастрофи, і досі залишаються без відповіді.

26 квітня 1986

Саме в цей день сталась найбільша трагедія не тільки України, а й усього людства – вибух на Чорнобильській АЕС. Причиною катастрофи прийнято вважати стрибок напруги в мережі, який викликав два вибухи. На щастя (якщо можна так сказати), вибухи були не ядерними, а хімічними - наслідок перегріву реактора і накопичення значної кількості пари. На момент вибуху в реакторі знаходилось близько 200 т урану. Було зруйновано обшивку, а через відсутність захисної оболонки більше 60 т радіоактивних речовин піднялись у повітря.

Сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30-40 разів більшою, ніж при вибуху атомної бомби в Хіросімі.

Оскільки Чорнобильська АЕС була графітно-водним реактором, саме графіт передбачав легко займистість всієї системи. Після вибуху в ньому залишилось близько 800 т графіту, який почав горіти. Пожежа тривала 10 днів і забрала життя 31 людини. Остаточно графіт перестав горіти лише 10 травня.

Пожежники, які першими прибули на місце катастрофи, не мали ізолюючих протигазів. Їх просто не попередили про особливості ситуації. В результаті радіоактивні речовини потрапили в дихальні шляхи ліквідаторів.

Кількість людей, що брали участь в гасінні пожежі на ЧАЕС, становила 240 тис. Всі вони отримали високі дози радіації. Однак саме пожежникам вдалось врятувати нас від справді серйозної катастрофи – сильного водневого вибуху, який міг стати наступним етапом трагедії. 

Одразу після аварії майже 8,5 млн людей були опроміненими, близько 155 тис кв. км територій було забруднено, з них 52 тис кв. км – сільськогосподарські землі. Реактор продовжував випромінювати радіацію ще 3 тижні, доки його не закидали сумішшю піску, свинцю, глини і бору. 

Уряд СРСР, очевидно, намагався приховати цю трагедію від світу через нав’язливу ідею секретності. Та не вдалося. Наступного дня у Швеції відзначили аномальне підвищення рівня радіації. Так було визначено, що в Україні сталось щось жахливе.

Перше офіційне повідомлення в СРСР зробили аж 28 квітня під тиском міжнародної спільноти, але і в ньому майже не повідомлялось про масштаби проблеми. Склалось враження, що загрози немає, а проблема локальна. Всі іноземні ЗМІ розповідали про небезпеку, викликану Чорнобильскою аварією, а радянські майже нічого про це не говорили. Хоча саме в цей час у всіх містах СРСР готувались паради і демонстрації на честь 1 травня.

Як чиновники пояснювали пізніше, вони не хотіли підняти паніку серед населення. Хоча в Києві, наприклад, в день, коли на вулиці міста вишли тисячі людей, рівень радіації перевищував фоновий в кілька десятків разів.

Від міжнародної допомоги уряд СРСР гордовито відмовився, але вже в 1987 році звернувся до МАГАТЕ, аби ті дали експертну оцінку діям щодо ліквідації наслідків аварії.

Після катастрофи станція не працювала близько 6 місяців. За цей час територію дезактивували, спорудили саркофаг, який накрив 4-ий енергоблок. А потім знову ввели в дію 3 енергоблоки, які ще залишились.

Причини

Загалом є кілька версій про причини аварії, але всі вони зводяться до одного – халатності працівників.

Офіційно причиною прийнято вважати некомпетентність персоналу, якому в той день доручили проведення технічного експерименту. Як з’ясувалося потім, цей експеримент не був погоджений у встановленому порядку та підготований неналежним чином.

25 квітня 1986 року мала відбутись запланована зупинка 4-го енергоблоку для технічного обслуговування. Цю можливість вирішили використати для проведення досліджень, зокрема, перевірити роботу реактора у випадку втрати зовнішнього електропостачання. При цьому потужність повинна була становити не менше 700 Мвт, а через помилку оператора вона знизилась до 30 МВт.  Однак експеримент продовжили з вимкненими системами захисту.

Як виявилось, помилки персоналу АЕС неодноразово призводили до небезпечних ситуацій, але ці випадки ретельно приховувались. До 1980 року нараховувалось вже 8 зупинок енергоблоків: двічі - через помилки проектних організацій, тричі - через постачальників і тричі – через персонал. 

Спочатку уряд СРСР та МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергії)  звинувачували у тому, що сталось, виключно персонал АЕС. Однак через кілька років Консультативний комітет з питань ядерної безпеки опубліковав новий звіт, який розкрив питання серйозних проблем в конструкції самого реактора. Серед причин у цьому звіті були зазначені:

• неправильне проектування реактора,
• недостатнє інформування персоналу про небезпеки, пов’язані з особливостями конструкції;
• попри те, що персонал і справді здійснив ряд помилок, зроблено це було ненавмисно і в основному через недостатнє інформування.

Дефекти конструкції були результатом спішного будівництва, яке було проголошене ударною комсомольською будовою. Намагання вгодити радянській верхівці призвело до зниження якості робіт. Окрім того реактор не пройшов всіх необхідних випробувань. В 1983 році вже були виявлені певні несправності, однак їх вирішили проігнорувати.

Евакуація

Спочатку евакуацію планували провести 26 квітня, однак уряд СРСР її затримав, що було помилкою. В цей день вітер дув у напрямку Прип’яті, яка знаходилась всього за 4 км від станції. Сосновий бір, який знаходився між двома пунктами, перетворився на "Рудий ліс" через вплив радіації. При чому сосна починає гинути при дозі 10 Гр, а людині достатньо всього 4 Гр.

Аби пришвидшити евакуацію, жителям сказали, що це тимчасовий захід, тому в зоні залишились майже всі їхні особисті речі. При цьому не пролунало і слова про рекомендації, які допомогли б зменшити вплив радіоактивного випромінювання на здоров’я.

Помилки були допущені й при перевезенні. Було обрано не зовсім вірний шлях просування колон. Майже 50% опромінення люди отримали саме в дорозі. Декому дозволили виїхати з міста на власному автомобілі, при тому що транспортні засоби також були забруднені, а дозиметричних постів ще не було. 

Людмила Харитонова, працівниця ЧАЕС, згадувала, що найважче було прощатись з домашніми улюбленцями, які не розуміли, що їх залишають назавжди. Їх вивозити не дозволили через радіоактивну шерсть.

Після аварії з 30 кілометрової зони відчуження було вивезено 115 тис осіб. Однак, оскільки ураження також охопило землі Росії та Білорусії, сумарна кількість людей, котрі позбулися своїх домівок сягала 220 тис осіб.

Наслідки

Хоча Чорнобильська катастрофа вважається трагедією українською (внаслідок аварії постраждали 12 областей України), офіційні дані свідчать, що 70% радіації отримала Білорусія: постраждала п’ята частина сільськогосподарських територій, а сотні тисяч людей почали хворіти лейкемією та раком щитовидної залози. У білорусів також є зона відчуження, яка сьогодні сягає більше 4 000 км.

Однак, радіоактивна хмара пішла ще далі та зачепила навіть схід США. Радіоактивні дощі були зафіксовані в Ірландії. Британське міністерство здоров’я повідомляє, що до сьогодні більше 300 ферм і 200 овець мають сліди радіаційного забруднення. В 1986 році таких овець налічувалось близько 4 млн. 

Досить важливим питанням є забруднення водних джерел, особливо річок Дніпро та Прип’ять. Небезпека загрожує також Київському водосховищу. Існує небезпека проникнення радіонуклідів у підземні води, що може призвести до потрапляння радіоактивних речовин у системи водопостачання населених пунктів та у питну воду. Причиною цьому можуть стати так звані "воронки", які утворились у рельєфі. Радіоактивні речовини в них можуть проникати на сотні метрів вглиб ґрунту.

До сьогоднішнього дня фахівці сперечаються про кількість жертв аварії. На даний момент офіційно визнано 64 підтверджені смертельні випадки через ураження радіацією. Неофіційна статистика повідомляє про більше, ніж 15 тис людей, постраждалих внаслідок аварії.

У жителів забруднених районів, а також у всіх, хто брав участь в ліквідації наслідків аварії, виявили схильність до катаракти, серцево-судинних захворювань, зниження імунітету. Крім того, було доведено, що опромінення невеликими дозами радіації може викликати тривожність та агресивність і впливає на психіку людей та, особливо, дітей.  

"Саркофаг"

Вкінці 1986 року реактор накрили спеціальним "саркофагом", задля запобігання розповсюдженню радіоактивних часток. Укриття було збудоване добровольцями та мобілізованими солдатами, яких пізніше назвуть ліквідаторами. За весь час будівництва "саркофагу" їх нараховувалось близько 600 тис осіб з усього тодішнього СРСР. 

Вважається, що під укриттям і досі знаходиться близько 95-97% радіоактивного матеріалу, який залишився після аварії. Небезпека полягає в тому, що радіоактивні речовин, в разі обвалу, можуть нанести значну шкоду як середовищу, так і людству.

У 2000 році ЄБРР оголосив тендер на будівництво нового "саркофагу" для ЧАЕС. Виграли його два французьких підприємства. Роботи розпочались в 2012 році. Укриття повинне було з’явитись вже в 2014, однак будівництво затрималось.  

На будівництво другого "саркофагу" країни-донори зібрали 750 млн. євро (за іншими джерелами 980 млн.), при чому всі витрати знаходяться під контролем ЄБРР. Планується, що нова споруда зможе вирішити проблему, як мінімум, на сто років, хоча ліквідувати станцію планують ще в 2065.

"Саркофаг" будуватимуть за 180 м від 4 енергоблоку, що дозволить вберегти персонал (3 тис людей) від опромінення. Коли арка буде готова, її насунуть на об’єкт за допомогою спеціальних механізмів.

Роблячи висновок можу з упевненістю сказати лише те, що ее варто забувати, що людина – істота не досконала, і все, створене нею, може дати похибку.

Новорічний мюзикл "Малиновий пінжак" | 11 клас

ЗАРОДЖЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Дисидент — інакодумець, розуміється як «людина яка протестує», не згодна з панівною релігією, ідеологією, яка виступає за свої права вільно обирати ідеологію, віру.

Це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння інтелігенції офіційній ідеології та політиці.

Правозахисник (синонім до слова «дисидент») — людина, яка бореться за громадські, релігійні й національні права.

Дисидентський рух виник у середині 50-х років як форма протесту проти дії партійно-державного режиму, проти порушення ним Конституції.

Характеристика дисидентського руху

кінця 50-х — початку 60-х років

1. Він був нечисленним і неорганізованим.

2. Коло його було обмеженим і вузьким.

3. Дисиденти закликали не до збройної боротьби, а до інтелектуальної.

4. Сподівався на «поліпшення», «вдосконалення», демократизацію чинної системи.

5. Критично ставився до комуністичного режиму.

6. Рух поширювався по всій території України, був загальноукраїнським.

7. Охопив різні верстви та прошарки населення (інтелігенцію, частину робітників, інженерів, частину студентської молоді, деяких релігійних діячів).

8. Йому було притаманне зростання інтересу до культури українського  народу, до його минулого, до культури країн Заходу.

9. Мав національно-демократичне забарвлення.

Пояснення, хто такі дисиденти за соціалізму, подав І. Світличний у роботі «Українська інтелігенція»: «... це послідовна, чітко спрямована, а часто й стихійна світоглядність людей, не сумісна (повністю чи частково) з офіційно проголошеною комуністичною ідеологією, а також розбудованою на основі цієї ідеології політичною системою однопартійної тоталітарної диктатури панівної імперської нації і веденою нею політикою...».

Причини появи опозиційного (дисидентського) руху

Внутрішні передумови

1. Поліпшення внутрішньополітичного клімату, лібералізація режиму та часткова його демократизація за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби.

2. Проведення десталінізації у країні.

3. Пом’якшення цензури та поява багатьох творів, які раніше було заборонено.

4. Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи, що спричинило супротив опозиції.

5. Посилилися контакти української інтелігенції з закордонними культурними та науковими центрами.

Внутрішні причини

1. Бездержавний статус України.

2. Панування партійно-радянської тоталітарної системи та монопольної влади партійної верхівки СРСР.

3. Постійні утиски та обмеження національного й культурно-духовного життя.

4. Нищення пам’яток історії та культури українського народу.

5. Політика русифікації всіх сфер життя в Україні.

6. Підкорення інтересів особи інтересам колективу, інтересам тоталітарної держави.

7. Національно-культурна діяльність «шістдесятників».

8. Активізація духовного життя суспільства.

9. Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини.

Зовнішні фактори, що сприяли формуванню опозиційних настроїв

1. Прийняття Декларації прав людини (1948 р.) спричинило розвиток правозахисного руху в світі.

2. Посилення правозахисного руху в Україні.

3. Антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині).

4. Розпад світової колоніальної системи.

Мета дисидентського руху

• Боротьба проти колоніальної політики центру та проти імперського диктату.

• Демократизація суспільно-політичного життя.

• Захист прав людини.

• Вільний розвиток української мови, культури, правдиве зображення історії.

• Боротьба проти русифікації всіх сфер життя.

• Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого народу без всяких перекручень і неправди.

Основні течії опозиційного руху 60-х років

1. Самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп).

2. Національно-культурницька (рух «шістдесятників»). Обґрунтовували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, його мови, традицій, правдивого висвітлення історичного минулого. Виступали проти нищення пам’яток історії та культури, проти переслідування за переконання, чинили опір русифікації).

3. Правозахисна.

Вимагали дотримання конституції та законів, обстоювали ідеї гуманізму й демократії, особистої та національної свободи, прав людини.

4. Релігійна (за свободу совісті).

Виступали проти релігійних утисків, переслідувань за релігійні переконання, проти нищення церковних храмів.

Дисидентські організації в Україні

1. Об’єднана партія визволення України (1953-1958 рр.)

Діяла в Івано-Франківську. До суду в 1959 р. було притягнуто 10 осіб, головно молодих робітників (Богдана Германюка, Ярему Ткачука, Богдана Тимкіна, Івана Струтинського, Миколу Юрчика та інших). Їх було засуджено до 7-10 років тюрми.

2. Реалістичний демократичний гурток демократів (1956 р.) Заснований на Донбасі на чолі з Є. Доніченком. Члени гуртка планували створити мережу нелегальних осередків, що згодом об’єднаються в демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС. Виступали за проведення в майбутньому вільних виборів, які сприятимуть зміні суспільного ладу в СРСР. Члени гуртка розповсюджували у містах Донбасу листівки з пропагандою своїх ідей, випускали часопис «Свободне слово».

3. Український національний комітет (УНК)

Діяв у 1957-1962 рр. у Львові на чолі з Богданом Грициною. У програмі організації передбачалося готувати свідомих людей — пропагандистів, посилати їх у Велику Україну і відроджувати українську націю.

У лісі під Львовом почали будувати таємну друкарню. Богдана Грицину та Івана Коваля було засуджено до розстрілу, інші одержали від 5 до 15 років таборів.

4. Український національний фронт (УНФ) (1964-1967 рр.)

У складі організації було понад 150 осіб із Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської та деяких інших областей України. Методом боротьби було визначено агітацію за вихід України зі складу СРСР.

5. Створення у Львові 1958 р. Української робітничо-селянської спілки, проект програми якої написав Левко Лук’яненко (існувала у 1958-1961рр.).

У складі Спілки були: партійний працівник С. Вірун, завідувач юридичної консультації І. Кандиба, завідувач сільського клубу В.Луцьків та інші. Спілка об’єднувача близько 30 членів.

6 листопада 1960 р. на зборах п’яти членів спілки було розглянуто проект програми та завдання організації.

Наступне засідання призначено на 22 січня 1961 р. Спілка мала намір перетворитися на партію, але перед її другим засіданням 20 січня 1961 року було заарештовано керівників, а організацію розгромлено.

У проекті програми Спілки піддавалися критиці політики партії та уряду часів голодомору 1932-1933 рр., засуджувалися репресії 30-х років у східних областях України, вказувалося на тяжкий соціальний, політичний і культурний гніт селян, на обмеження прав профспілок, обмеження суверенітету України. Критиці піддавалася національна політика в Україні, політика русифікації.

Завдання Спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною демократичною державою.

Влада переслідувала дисидентські організації.

У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Л. Лук’яненка було засуджено до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І.Кандиба та інші.

У 1961-1965 рр. проведено судові процеси проти активних членів дисидентських організацій.

Відповіддю на арешти стала стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», написана 1965 р., в якій автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтелігенції, засудив політику ігнорування національних прав українського народу, піддав критиці національну політику КПРС.

На шляху до незалежності

50 років тому, 5 березня 1950 р., загинув легендарний Роман Шухевич - головний командир УПА.

 Тарас Чупринка, Тур, Роман Лозовський, Чернець, Туча, Степан, Щука, Дзвін - усі ці псевдо належать одній особі - генерал-хорунжому, головному командирові Української Повстанської Армії, голові Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради та голові Проводу ОУН (від травня 1943 року) - Романові Шухевичу. З усіма цими почесними званнями Шухевич залишався до дня його загибелі, що сталася у сутичці з спецгрупою МГБ 5 березня 1950 року біля села Білогорща поблизу Львова. Народжений 7 лютого 1907 року в Краківцях Яворівського району Львівської області, син повітового судді рано долучився до національно-визвольної діяльності. Великий вплив на молодого Шухевича мали громадський та військовий діяч, відомий оборонець у судових політичних процесах УВО та ОУН, адвокат Степан Шухевич та визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист Володимир Шухевич.

Двадцятидвохрічним юнаком долучився Роман Шухевич до осмисленої звитяжної борні за державницьку мрію про незалежність. З 1929 року він вступив до Організації українських націоналістів, а з 1930 по 1934 рік обіймав посаду бойового референта Крайової екзекутиви на західноукраїнських землях. Як пізніше згадував ветеран націоналістичного руху Петро Дужий, "полковник Коновалець у 1933 році остаточно переконався, що Роман Шухевич - не тільки бойовик-революціонер, прекрасний організатор підпільних формацій, а й політик". Не оминули Шухевича і випробовування на фізичну стійкість під час перебування покарання за ідею у ворожих тюрмах. За революційну діяльність по визволенню України Шухевич піддавався переслідуванням та репресіям з боку польської окупаційної влади - рік (з 1934-го по 1935-й) він був політичним в'язнем концтабору у Березі Картузькій, пізніше - у польській тюрмі.

Після мадярської окупації Закарпаття та після падіння Польщі під німецькою навалою Роман Шухевич у 1940 році брав активну участь у створенні Революційного проводу ОУН, який очолив Степан Бандера. Початок Другої світової війни ознаменував новий етап у національно-визвольній боротьбі українського народу за свою незалежність. У цих воєнно- політичних умовах у березні 1941 року українські військовики-патріоти вирішили створити національні Збройні сили у вигляді дружин українських націоналістів. Після проголошення Акта відновлення Української держави (ініціатори якого були незабаром схоплені німцями) Роман Шухевич призначається на посаду заступника військового міністра Українського державного правління. Але з початком бойових дій на території України між німцями та більшовиками німецька окупаційна влада повністю перекреслила надії українців на створення власної держави, інтернувала українські військові формування... З березня 1943 року Шухевич стає військовим референтом проводу ОУН. На нараді ОУН від 11 - 13 травня 1943 року було попередньо вирішено замінити пост одноосібного керівника ОУН.

"Ставши у травні 1943 року головою Бюро Проводу ОУН, Шухевич залучив до своєї команди приблизно 20 тисяч членів та юнаків ОУН і, посередньо, також частини УПА. Головну команду УПА він перебрав 27 січня 1944 року, рішенням Головного військового штабу. На той час число вояків і старшин УПА, включаючи туди також відділи Української Народної Самооборони (УНС) в Галичині, сягало 20 тисяч". ("Сучасність", січень, 1976). Таким чином, об'єднавши в особі Шухевича найвищі пости тодішнього українського визвольного руху (який налічував близько 50 тис. організованих членів ОУН та вояків УПА), після створення у липні 1944 року Української Головної Визвольної Ради цей рух визначив напрями боротьби в умовах нової більшовицької окупації. Сучасники Шухевича згадують, що "він був вільним від комплексів і легко встановлював зв'язки з людьми, був з природи людиною веселої вдачі, твердо обстоював свої погляди, але не відмовлявся їх ревізувати у зустрічі з переконливими аргументами" (Мирослав Прокоп) і "Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича - людини виняткового гарту" (Петро Дужий).

Шухевич до дня загибелі керував визвольною боротьбою на українських землях і завдяки його непересічному політичному і військовому талантові, силі духу і характеру ця боротьба мала організовані, а в перші повоєнні роки - масові форми повстанських дій. Радянські історики твердили, що лише від 1944 по 1946 рік загинуло більш, як 56 тис. так званих "бандерівців", 108 тис. осіб потрапили в полон. Вочевидь, репресіям було піддано значне число мирних жителів Західної України. Численні втрати та довгий період боротьби вказують на те, що під керівництвом Романа Шухевича було зорганізовано масовий опір окупантам, як також і те, що формація ОУН-УПА УГВР, очолювана Шухевичем, мала широку народну підтримку. На превеликий жаль, на сьогодні ще немає ґрунтовної політичної біографії Романа Шухевича, переважають здебільшого нариси, в яких беруть гору іконографічні тенденції, хоча така людина, як Роман Шухевич, "іконопису" не потребує, за нього говорять його діла, які Україна пам'ятатиме завжди.

Моя робота з контурною картою

Україна в період відбудови 

(1943-1953 рр.)

 1. Території, передані Польщі за радянсько-польським договором 16 серпня 1945р.

 2. Території, остаточно закріплені за УРСР радянсько-румунським договором 10 лютого 1947р.

 3. Територія Закарпатської України (Підкарпатської Русі), передана Радянському союзу за договором із Чехословаччиною 29 червня 1945р. і возз'єдняна УРСР (22 січня 1946р. Закарпатська обл.)

 4. Західний кордон СРСР на 1953р.

 5. Район проведення польською владою депортаційної операції "Вісла" навесні 1947р.

 6. Примусовий обмін населенням між Польщею і УРСР у 1945-1947 рр. (поляків з України 800тис.; українців з Польщі 500тис.)

 7. 1млн - депортація західноукраїнського населення у віддалені райони СРСР
 225тис - виселення з Криму кримськотатарського народу, греків, болгар і вірменів у травні-червні 1944р. Перетворення Кримської АРСР на Кримську область (30 червня 1945р.) у складі РРФСР

 8. 1951р. - ліквідація Греко-Католицької церкви на території України (Львів, Мукачеве)

 9. Боротьба УПА: Яремча, Станіслав, Тернопіль, Львів, Луцьк

 10. Північна межа територій, уражених голодом 1946-1947рр.

 11. 1952 - рік завершення примусової колективізації на західноукраїнських землях.